<№6>
010 111
讼 Сун [Тяжба. (Суд)]
Володареві правди – перешкода.
З трепетом дотримуйся серединності – на щастя.
Крайності – до нещастя.
Сприятливе побачення з видатною людиною.
Не сприятливий брід через велику річку.
1. На початку шестірка.
Не навіки буде те, в чому стараєшся.
– Будуть незначні розмови, а, врешті-решт, – щастя.
2. Дев’ятка друга.
Не здолаєш в тяжбі.
– Поверни і біжи. Триста дворів – населення твого міста – не накличе біди.
3. Шестірка третя.
Харчуйся знайденим у давнину.
– Будеш стійким в небезпеці, – врешті-решт, буде щастя.
Мабуть, йди за володарем в його справах. Без того, щоб здійснювати це заради себе.
4. Дев’ятка четверта.
Не здолаєш в тяжбі. Якщо знову підкорятимешся наказу, то положення зміниться.
– Будеш спокійний в стійкості – буде щастя.
5. Дев’ятка п’ята.
Тяжба.
– Первинне щастя.
6. Вгорі дев’ятка.
Можливо, будеш вшанованим поясом відзнаки, але до кінця ранкового прийому тобі тричі порвуть його.
Коментарі:
Очікування недаремне. Воно саме може і повинно бути наповнене самоперевіркою. Звичайно, воно є тимчасовим відходом від зовнішнього світу і заглибленням в себе. Така розбіжність зовнішнього і внутрішнього виражена навіть в символіці шестиграми. Тут вгорі, в зовнішньому – Небо (Творчість), а внизу, усередині – Вода (Небезпека). Суть неба – в його прагненні височіти, так само як суть води – в її прагненні текти вниз. Між ними – конфлікт, тяжба, тобто суд. Але вода ж віддзеркалює у собі творче небо, вона пронизана його силами. Це виражено і в триграмі води, де світлова риса занурена в середину двох тіньових рис. Пильне збереження у внутрішньому цієї віддзеркаленої суті неба призводить до гармонійного єднання з ним. Але всяке надмірне доведення справи до кінця і тут згубно, бо виявиться до кінця і суть води, що тяжіє вниз і що віддаляє від неба. Навпаки, якщо не піддаватися її тяжінню, а поглядати на небо як на вищий людський ідеал творчості, якщо побачишся з видатною людиною, то буде благополуччя, і навпаки: його не буде, якщо кинутися самостійно в потік життя.
На шляху пізнань справи йдуть так же. Має бути осмисленим вимучене у собі судження про співвідношення вже відомого і знову придбаного досвіду. У цьому судженні – суд над помилками як минулого, так і нового досвіду. Такий суд має не лише негативну сторону засудження, але і позитивну сторону судження про виявлені помилки і звільнення від них. Тим паче, що в цій сфері це суд людини над самою собою – суд кращого (світлого), що є в людині, над його помилками і упущеннями (темним, мутним, грязьовим), суд творчості над пасивною відсталістю (пітьмою) і подолання її. Це усе сконденсовано в наступному тексті:
Суд. Володареві правди – перешкода. Пильність і урівноваженість – на щастя. Крайнощі – до нещастя. Сприятливо побачитися з видатною людиною. Не сприятливий брід через велику річку.
1 _ _
Усе погане на початку виникнення ще не має досить великої сили опору, щоб вважати його неусувним. На першій ступені “суду” воно символізоване слабкою рисою, податливий характер якої вказує на легку можливість подолання зла, тобто того, що тут підлягає засудженню. Найбільше, з приводу його можуть виникнути незначний пересуд і дебати, але кінець кінцем справа буде виправлена хоч би одним своєчасним розкаянням. У тексті читаємо:
На початку слабка риса. Не вічне те, що виробляється. Буде невеликий пересуд. Врешті-решт – щастя.
2 ___
Не здолавши зла вчасно, ми на наступній ступені даємо йому можливість зміцніти настільки, що воно вже доволіє над нами («доволіє дневі злоба його»). Воно жене нас і примушує до суду, але суд цей це не лише клопіт, він не буде для вас на користь, може закінчитись лише засудженням. Судячись, ми самі на себе накличемо біду. Тут краще відмовитися від суду і хоч би з півдороги повернутися і «сховатися» «у себе удома»; краще повернутися навіть в незначне, але рідне своє довкілля, чим в тяжбі гнатися за чимось великим.
Так і в пізнанні в аналогічних умовах буває прийнятніше повернутися до незначного, але цілком освоєного досвіду, чим, збившись з вірного шляху, прагнути до набуття усе нових і нових знань, що залишаються абсолютно зовнішніми… і не освоюваними. Допустившись помилки, необхідно відмовитися від того, щоб дати вирок кінцевому судженню. Потрібно повернутися до вхідної мітки (вішки) і виправити похибки, що закралися у свідомість, і лише після цього рухатися далі – «Як зачнемо постити, то нічого буде христити». У тексті це виражено в наступній пораді:
Сильна риса на другому місці. Хто не здолав себе йде на суд. Нехай він повернеться і сховається у своєму поселенні з трьохсот дворів. Тоді не буде біди, викликаної їм самим.
3 _ _
Неможливість руху зсередини назовні вже в самій шестиграмі вказана ясно: в зовнішньому стоїть творча сила, проти якої не може встояти внутрішній світ, що знаходиться в стані небезпеки. Над останнім тут вершиться суд. Ця неможливість руху вперед у момент кризи (третя позиція) виступає особливо виразно, бо ця позиція – момент переходу від внутрішнього до зовнішнього. Звичайно, всяка відмова від нових знань, від руху вперед є стійким перебуванням на місці небезпечностей, але лише таке очікування в змозі привести до щасливого результату. Тут людина не може діяти самостійно заради нових досягнень. Лише досягнуте у давнину може тут підтримати людину. Але справжній вождь людства являється і найдосконалішим носієм того, що було досягнуто у давнину – «Бий дзвонне, бий, хмару розбий!». Тому, йдучи за ним, ще можливо діяти, тільки навіть при такій дії нічого не досягнеш заради себе. Людина тут подібна до в’юнкої рослини, яка за підтримки високого і міцного дерева може піднятися на велику висоту. Але це, звичайно, не власна можливість підйому на висоту – «Нема тої драбинки, щоб до неба полізти».
Так само і в пізнанні: у момент кризи відношення суб’єкта до об’єкту перший не в змозі виробити методологію пізнання “ad-hoc” (спеціальну – створену тільки для цього випадку) і вимушений користуватися раніше виробленою методологією. (Ю. Щуцький для даного коментаря відмітив: «Не слідує, проте, упускати з уваги те, що це положення є лише приватним випадком і зовсім не виражає загальних гносеологічних переконань історичного літературного пам’ятника. Тут мається на увазі лише конкретна можливість, характерна для цієї ситуації в процесі пізнання»).
У тексті це зашифровано в наступні слова:
Слабка риса на третьому місці. Харчуйся тим, що здобуте у давнину. Стійкість небезпечна, але, врешті-решт, буде щастя. Можливо, коли слідуєш за вождем, то діятимеш, але нічого не створиш сам.
4 ___
Вплив кризи ще триває і на цій позиції, і тут людина теж не в змозі упоратися з собою і самовільно доводить справу до суду. Але ця позиція вже включена в триграму Творчість («- Чує щось душа, та мені не каже»), тобто тут людина має творчу потужність, завдяки якій вона зможе усі свої хибні вчинки виправити і повернутися в стан невинності, відповідному й задуму лихої долі. Зрозумівши це, людина може досягти повного і досконалого примирення зі своєю долею. Стійко зберігаючи цю примиреність, вона вступає у світ як частка, що гармонійно входить в нього. Знову-таки не слід вважати, що тут дана раз і назавжди загальна установка. Справа йде про специфічні умови одного з моментів “суду” – «Від огню біжу, а в воду скачу», причому “суд” цей тепер розглядається з точки зору того, хто судить (верхня триграма) – «З під ринви та на дощ». З цієї точки зору суд не покарання, а виправлення заради верховенства й необхідності Закону Долі. Потрібне верховенство істини над тимчасовою і уявною правильністю дій. Саме відновлення істини тут і мається на бачності. У тексті це виражено так:
Сильна риса на четвертому місці. Хто не здолав себе йде на суд. Нехай він відчує та возз’єднає себе з долею, і в цій зміні й знайде він заспокоєння. Стійкість – на щастя.
5 ___
З точки зору суду, що виголошує вирок, суд – це головне і досконале пізнання, очищення і виправлення провин. З висоти цієї дії не може бути випущено з уваги жодна погана справа. Пізнається усе, що не є благим. А раз воно пізнане із його характеристики, то воно вже більше не здійснюватиметься. Так відновлюється повна невинність – то є первинний стан гармонії, який був до перших причин злочину. Його більше немає, як його не було до його задуму. Тому і текст тут лаконічний.
Сильна риса на п’ятому місці. Суд. Первинне щастя.
6 ___
Спокутування провини в засудженні не повинне приводити людину в стан легковажного відношення до можливості спокутувати кожну свою провину. Інакше це буде перерозвитком спокутування, яке й описується в шостому відділі цієї шестиграми. Тут якраз і йдеться про таке легке відношення до пробачень («Як вилами по воді…»), навіть сповіддю, але ж – «Не тикай пальця в небо». Людина може бути пробачена, але вона знову здійснює провину, розраховуючи на нове розкаяння і спокутування. Якщо на попередній ступені мова була про повне і досконале виправлення, то тут – перерозвиток («Не туди стежка в горох»): усе нові провини, що зачасти виникають і потребують виправлення , що здійснюється знову і знову. Відповідь на це – текст що тут вдягає ці думки в образи, зрозумілі і без пояснення:
Вгорі сильна риса. Можливо, тебе вшанують поясом відзнаки, але до кінця аудієнції ти тричі порвеш його [«Що було, то з вітром по воді потекло»].