Епізод 8. Діма “Єсенін”
Перемога у війні дійсно у великій частині залежить від вишколу воїнів та озброєння. Але у більшій своїй частині вона залежить від забезпечення. Тому, Сунь Цзи у книзі “Мистецтво війни”, першочергову увагу приділяє підготовці до війни та забезпеченню під час її ведення. Я часто згадую історію, чому Наполеон, якій таки здійснив мрію кожного українця, врешті решт програв війну. Коли його гренадери були в москві, обози застрягли в наших краях, і це було вирішальним фактором. Які б круті не були воїни, нема забезпечення — нема перемоги.
У військовому училищі нас навчали, що “сон і харчування — основа виживання”. Тож, за декілька діб оборони Водоканалу без сну і на сухпайках ми добряче виснажились. Багато енергії забрав бій, що був 5-го березня 2022 року. Після нього ми так і залишились на Водоканалі. Відповідно втома почала брати своє. І раптом — диво. Хтось приніс нам повноцінний обід. Гарячий борщ, гаряче м’ясо… Тим, хто не був у тих станах, у яких були ми, важко пояснити значення цього обіду. А хто був — то й пояснювати не треба. Це було воскресіння. І зробив це Діма, який жив у ЖК “Єсенін”, тож і позивний йому дали “Єсенін”.
З цього дня Діма організував оборонцям водоканалу трьох-разове харчування. Звісно, велика вдячність усім учасникам цього процесу, бо на скільки я зрозумів, у ЖК “Єсенін” була ціла група волонтерів, які працювали забезпечуючи нас цією важливою складовою успіху.
Одного разу, після чергового артобстрілу наших позицій, я міняв вартового, що зі сторони Ірпеня, а той з “квадратними очима” каже: “Таке бачив! Йшов Діма, тягнув на собі бачки з провіантом, прямо під час обстрілу. І прямо біля нього прилетіла міна. Я гадав, що йому “фсьйо”, але він як йшов — так і йде… Зачарований якісь”. Не проста людина, відмітив я собі, навіть не уявляючи, яку роль зіграє Діма в моєму особистому житті.
21 березня 2022 року, після відбиття штурму, про який я писав раніше, ми зібрались на 10-й лінії. Пам’ятаю, як Сармат запитує мене: “Ти як?”. Після моєї відповіді він категорично скомандував: “На евакуацію. Бігом, там машина чекає”. Поки я віддавав свій бк, поки виліз з укриття, машини вже не було. Вертаюсь назад. У Сармата круглі очі. Ти шо тут робиш? Кажу, що не встиг. Він вилаявся, і сказав, щоб я чекав, що зараз машина має ще раз приїхати.
Навіть не розумію, яким треба бути відчайдухом, щоб приїхати туди машиною. Десь за сотню метрів вороги займають позиції, “небо чуже”, арта працює не замовкаючи… І в це пекло хтось має приїхати?
Коли прозвучав наказ “усім, хто на евакуацію, швидко до машини”, я вийшов з укриття і побачив Газель з відірваною дверкою, біля якої стояв… Діма. Зрозуміло, що машину вже побачили, і що вже наводяться, тож часу на компліменти не було. Швидко завантажились, хто мав і Газель помчала по Полтавській, яка була скоріше схожа на …. отут не знаю як краще сказати але я не впізнавав її. Це був якісь сюр. Валялись дерева, стовпи, будівельне сміття, усе в диму… Рухатись по ній був ще той квест. Не пам’ятаю як доїхали до Парку письменників, але почув команду “виходимо” і ось я стою біля входу в парк і бачу як швидко віддаляється Газель. Перед очима лише посмішка Діми. Я сказав тоді щось на кшталт “Діма, ти бог”, і потихеньку пішов до Будинку письменників.