Епізод 5. Ірпінські котики
Діана, Лакшмі, Тара — це три ірпінські котики. Три маленьких богині, завдяки існуванню яких можливо, з дуже маленькою долею ймовірності, але вагомою долею, було втримано Ірпінь, відповідно втримано Київ, відповідно втримано Україну в лютому березні 2022-го року.
Війна – це математика, теорія ймовірностей. Тож, коли ми роздивляємось історію успіху, то ми маємо роздивлятись історію кожної зі складових цього успіху. А саме кожного з декілька сотень бійців, які вклали своє здоров’я та життя в цю перемогу. І один з них був я.
Починаючи з 2014-го, в силу покладених на мене обов’язків, я поговорив з кожним добровольцем “Київ-2” на предмет “нахіба ти воюєш?”. У 2016-му, коли добробати розформували і з’явився полк “Київ” ситуація повторилась але не прямо, а опосередковано довелось спілкуватись з більшою частиною добровольців Київщини на тему мотивації служити далі. У 2022-му довелось знов таки поговорити про сенси, тільки но в колі підрозділу “Сармат”. Про що я взагалі? – Битись йдуть за Україну, а б’ються на смерть кожен за своє. І це “своє” буває не зовсім, а інколи зовсім не вкладається в здоровий глузд. Історії побратимів — це закрита інформація, а свою я розповім. Най загал зрозуміє на скільки він не адекватний.
Я воював у Ірпені, щоб забрати своїх котів з окупованої території. Цікаво, що би було, якби 3,14дари узнали, що можна так просто позбавитись мене, як віддати мені моїх котів?)) Це не жарт. На той момент я важко хворів на ковід, в мене не було а не сил, а не здоров’я воювати. Я був добровольцем, цивільним, без документів, без будь якого оформлення, тобто міг піти з Ірпеня у будь який час. Але місяць не виходив, бо треба було забрати котів… про все по порядку.
Це навіть не мої коти. Це коти Аліни, яка попросила, щоб я піклувався ними, поки вона з’їздить за кордон. Але раптом (це 2019-й) з’являється ковід, авіабілети стають по ціні нирки, і через деякий час ці коти стають по суті моїми.
ПТСР — це така штука, що якщо ти не попадаєш у щасливу статистику, то є велика ймовірність, що з часом в тебе не залишається а ні друзів, а ні товаришів. Може один — два таких самих травмованих, як і ти. А здебільшого, якісь час тобі доведеться спілкуватись виключно з котиками, собачками або ще якимись тваринками. Допоки не попустить. Тож, три роки Діана, Лакшмі, Тара були моїми самими близькими подругами, якими я опікувався, кормив, прибирав, грався, з якими дивився фільми і які часто заважали спати, бо це такі морди, які своє не втратять. З них тільки Лакшмі залазила зимою під ковдру грітись, а інші дві спали залазячи на мене зверху, хто швидше, займаючи більш комфортні місця. Так і грілись взимку. З часом звикли один до одного. Історій про Тару, Діану та Лакшмі дуже багато. Можна книгу написати. Але цей опус про мене, тож продовжу з моменту, коли відбувся перехід в “стан Ж”.
Я ще не придумав, як я буду називати стан, коли під впливом стресу людина опиняється в паралельній реальності та починає боротись за виживання. Коли відключається неокортекс, включається “рептильний мозок” і людина опиняється в “стані Ж”. Якось про це окремо напишу, а зараз я про те, що нав’язливі думки про опікування котиками включились в мене якось самі. Про дочку і про котиків.
Я вже казав, що війна — це математика, тож коли 03 березня 2022 року отримується наказ вийти у Бучу і закріпитись на перехресті Вокзальної та Нового шосе, то не треба мати калькулятора й знати інтеграли, щоб зрозуміти, що ймовірність повернення в Ірпінь з такої операції невелика, принаймні у найближчий час. Тож, завіз ключі від квартири Тетяні Лаговській, яка переховувалась в укритті на Північній, та попросив пригледіти за хвостатими. Довго їй пояснювати не треба було. Добре, ще у Бучі все склалось на нашу користь і я через декілька днів забрав ключі та навідав котиків. До мене почало доходити, що “цей дощ надовго”, і вирішив забрати котиків з Мечникова та передати волонтерам, щоб вивезли в Київ.
Це був день, коли 3,14дари зайшли на Синергію. “Крашанка”, у якій я мешкав, була на тій ділянці Мечникова, де вулиця була пряма, як нитка і було видно перехрестя, де Садова повертає на Синергію. Шаман лежав з пошкодженою у Бучі ногою, тож в той день зі мною мотався по місту Сом. Не пам’ятаю точно кому і що ми завозили. Якісь вантажі, чи то в укриття на Північній, чи то на “Жираф” ми щось завезли, і з’явилась можливість по дорозі забрати котиків. Сом був не проти, тож ми звернули на Мечникова. Як і раніше, нікого ніде не було, їхали собі спокійно але щось було не те… Відбитки траків на асфальті — ось що не те. Біля криниці вони були чітко видні, від “бехи”. Далі поїхали обережно. Швидко дістались до будинку, я заскочив у підїзд, Сом залишився біля “Ниви”. В під’їзді зустрів сусіда з верхнього поверху, який спускав вниз якісь речі. Він сказав, що бачив на вулиці “якісь танк”, а взагалі чекає на евакуацію. Я зайшов у квартиру і почав звати котиків — ніхто не вийшов. Бігаю, шукаю. Я знав усі їхні схованки — ніде не було… Я був у розпачі. Раптом, в квартиру заходить Сом і каже: “Та-та-та-нки… Танки сунуть…”. Я кажу, що зараз… Він каже, що “ти не поняв, там танки… треба уходити…”. Тут до мене дійшло. Це був момент, який мені потім снився і який не давав спокою. Як заїжджена платівка крутився в голові. Треба було залишити котів і тікати. Мені хотілось сказати, що без котів я нікуди не піду але я подивився на Сома і зрозумів, що це буде безглузда смерть. Ще й Сом, а він тут до чого? Хотілось плакати… Вибігли з будинку, пригнули у “Ниву”, вискочили на Мечникова, повернули в сторону центру. Коли повертав, побачив якусь тусню на перехресті Мечникова і Садової, тож відразу звернув на провулок Лермонтова, бо до криниці ми могли б і не доїхати. Далі на Садову і по Садовій на базу. По дорозі знов ж таки не бачили нічого і нікого. Приїхали, доложили що і як було. Коли я узнав, що там було в цей час, то не зміг зрозуміти як ми з ними розминулись. І коли туди їхали, і коли назад. Для мене це досі загадка.
Майже місяць бачив один й той самий сон. Я в розпачі бігаю по квартирі, шукаю котів. Сом кричить “Там танки, треба уходити…”. Я йду до виходу, закриваю двері, повертаюсь, щоб вийти з під’їзду і … прокидаюсь. “Сука!!! Візьми ж ти ножа і розріж ти той мішок з кормом!!! Одна секунда. Здоровецький мішок корму стояв в коридорі. Візьми і розріж його! Це секунда… Як вони той мішок відкриють???”. І це кожну ніч.
Мені важко згадувати той час. Немає зв’язку. Де дочка? Як вона? Треба в Київ, щоб узнати як вона. Котів треба забрати… Підрозділ не кинеш в такий час, бо й так людей не вистачає, ще й я звалю… а коти як? Може 3,14дари, коли двері в квартиру зломають, то коти на вулицю втечуть? Але ж як Лакшмі буде на вулиці жити? Треба забирати котів… але як? В Київ треба, узнати як дочка… Треба триматись, треба, треба… І ця х…ня цілими днями в голові крутиться…
P.S. Котиків забрали після звільнення Ірпеня. Дякую Каті, яка допомогла з евакуацією. Я тоді повернувся з лікарні та патрулював СМУ. Не мав можливості займатись цим. Діана і Лакшмі ховались в пральній машині. Тара втікла на вулицю і тусила на сусідському подвір’ї. Катя їх знайшла і передала волонтерами Аліні. Дякую усім, хто прийняв участь у цій “багатоходівці”. Дякую Діані, Лакшмі, Тарі, що були в моєму житті.