Епізод 4. Відбиття штурму 21 березня 2022 року
Муха переплутав порядок змін і розбудив мене о 5-00, хоча мав розбудити о 7-00. Не дуже приємна ситуація вийшла, бо в мене не було а ні годинника, а ні телефона, ні чого де можна було подивитись час. Я почав збиратись на пост але потім виявилась ця помилка з пробудженням і довелось знімати снарягу, броню. А в темноті, навпомацки, це зробити — ще той квест. Користуючись нагодою, запитав у Мухи чи є “пташка” над нами, і довідавшись, що немає, пішов “до вітру”. Відразу що привернуло увагу — гул моторів зі сторони Бучі. Гуділо так, наче переміщалась ціла армія. Трохи поспілкувались по цьому поводу з тими, хто не спав, і пішов спати.
Наступного разу Муха все зробив правильно. Розбудив о 6-50. Знову одягаю броню, спорядження, готуюсь до виходу. Від нашої схованки до позиції “Перехрестя”, що на перехресті Гостомельського шосе та 11-ї лінії, було метрів 150 — 200 але пройти цю дистанцію за раз зазвичай не виходило. Десь у багатоповерхівці, що біля “Бджілки” сидів коригувальник і поки ми доходили до позиції, то пару — трійку разів прилітали 120-ті міни. За тиждень, який ми були на Караван-Гала, вже навчились рахувати скільки міна летить від виходу до прильоту, тож зазвичай, коли прилітало, то ми вже лежали. Так і в цей раз вийшло. Третій раз прилетіло тоді, коли я, Прапор, Льова і Балабас вже були на позиції.
Побалакали трохи з попередньою зміною про той гул моторів, що був зранку. Вони сказали, що цей “двіжняк” був усю їхню зміну і закінчився буквально перед нашим виходом. Усі мали надію, що ворог вишукувався у колонну, щоб піти геть, але враховуючи, що цей гул закінчився дуже різко, то може це й не так. Підсвідомо відчували, що буде щось погане. Міномети, які почали стріляти по нам, коли ми вийшли з укриття, ніяк не заспокоювались, тож попередня зміна дочекалась коли прилетіло черговий раз і помчала з позиції до укриття. Відповідно, вогонь мінометної батареї перемістився разом з ними, а потім перейшов у звичний режим — раз у 10 — 15 хвилин “куди попало” по СМУ.
У 8-00 почалося “пекельне пекло”. Міномети не затихали. По нас почали валити з гаубиць, десь з району Ворзеля, і до цієї какофонії приєднався танк. Він вискакував на розвилку де Гостомельське шосе повертає направо на Гостомель, а наліво — то на Бучу, робив постріл і ховався. Якщо з мінометами було просто, рахуй собі та вчасно ховайся в окоп, то з гаубицями та танком було зовсім не добре. Воно просто прилітало. Вогонь був настільки щільний, що ми годину практично пролежали в окопі, по черзі спостерігаючи за своїм сектором. Тут як в лотереї було. Мені не повезло два чи три рази. Якраз коли була моя черга “гратись в суриката”, прилітало від гаубиці та від танка. Осколки від гаубичних снарядів пролітали вище але по голові давало дуже сильно. З прильотами від танка було складніше. Він розбивав будинок “Комфорт Лайф”, що напроти, через дорогу, адреса якого Гостомельське шосе 24/1. І коли танк стріляв, то раптово прилітали осколки снарядів і будинку. Аж раптом все затихло.
Десь у 8-50 над СМУ запанувала тиша. Таку тишу ще називають “мертвою”, по типу “тиша перед бурею”. Бо реально було дуже тихо і відверто було “стрьомно”. Стрьомно було не довго. Тишу розірвав спочатку тихий потім сильніше — сильніше чи то свист, чи то шипіння. Не зрозуміло спочатку було що це таке за звуки були аж поки не почались “грати” звуки поліцейської сирени і таке подібне. Це був якісь пристрій, що впливав на психіку, навіюючи страх. Ми таке вивчали ще у військовому училищі але за весь час зіткнувся з такою штукою лише зараз. Сказати що на нас це якось вплинуло, то не вплинуло. Після такого обстрілу, який тільки но був, то це була якась дитяча забавка.
Я запитав котра зараз година. Хтось, не пам’ятаю хто, відповів, що дев’ята і тут на 11-й лінії, метрів за сто пролунав вибух і почалась стрілянина. Склалось враження, що почався бій на вулиці. Але після того, як вулицю почали перебігати бійці у ворожій формі, миттєво зрозуміли, що почався штурм і відкрили по ним вогонь. Не дивлячись на наш щільний вогонь, вороги продовжували бігти. Хтось добігав до “Липок”, хтось не добігав. Якісь момент вони припинили перебігати 11-ту лінію, але за хвилину на вулицю була кинута димова шашка і вороги почали перебігати вулицю під прикриттям диму вже у трійках. Бігли по-троє, плече до плеча, начебто прикриваючись одним бійцем, як живим щитом. Ми вели по ворогу прицільний вогонь і як мені здалось дуже результативний, оскільки в росіян, як завжди щось йшло не так. По-перше, вони зірвали паркан Військового шпиталю прямо на проти будинку 4 по 11-й лінії, і для того, щоб досягти безпечної зони, сховатись за будинок, їм необхідно було бігти по діагоналі, що значно збільшувало час знаходження під обстрілом. По-друге, була сонячна погода і в диму було чітко видно їхні силуети. Дим був якісь чахлий, його здувало в сторону шпиталя та й взагалі його було відверто мало. У третіх, вони бігли з ліва на право, що було дуже зручно при стрільбі по бігучій цілі. У четвертих, в другій групі, що перебігала вулицю, був здоровецький бугай, вдягнений “по-модному”, не в однострій десантників. Отримав кулю в бік, він зупинився, і ми його добили. Схоже, що це був командир, бо за якісь час усі ці вороги почали перебігати назад, на територію шпиталю. Ми цього маневру не зрозуміли, але із задоволенням супроводжували їх щільним вогнем. У нас з’явилась надія, що на сьогодні наша місія закінчена, але це була лише надія…
Відразу після відходу першого підрозділу ворогу по нам було відкрито шалений артилерійський вогонь з усього, що вони мали на той час. Такий самий, що був на початку штурму. Взагалі, мінометний вогонь не припинявся в той день, бо штурмували вони під прикриттям мінометів. Над нами постійно висів їхній дрон, що коригував їхній вогонь, але щось у них не складалось нас знищити. Рукожопі, це у п’ятих))). Добре, що на передодні волонтери передали маскувальні сітки і ми добряче замаскували нашу позицію. Але зараз, до мінометів додались ті ж самі гаубиці та танчик, які розносили вщент весь мікрорайон. З мінометами було простіше, бо виходи було добре чути і ми рахували секунди до прильоту, завчасно лягаючи на дно окопу. Складніше було з танчиком, приліт снаряду з якого зливався зі звуком пострілу. Що до гаубиць — то снаряди просто прилітали. Один такий поцілив у хату, що була в декількох метрах від окопу. Ударом мене повалило на землю і засипало якоюсь цеглою, дошками… Потім були ще вибухи…
Коли я відкрив очі, в окопі стояв густий червоний туман. Те, що було нічого не видно — то одне, а ще було нічого не чутно, і це було стрьомно. Спочатку подумав, що поки ми лежали під цими уламками хати, до нашого окопу підповзли вороги і скоро буде погана розв’язка. Чомусь згадалось віщування моєї знайомої ворожки. За день до того, як наш підрозділ заступив на оборону Караван-Гала, я зв’язався з нею і вона повідомила мені, що для мене ця місія буде відносно хороша, принаймні залишусь живим. Ця думка надала мені сил і я підвівся на ноги. Озирнувся навкруги – нікого. Подивився на побратимів — вони теж булі цілі. Настрій від успішного відбиття першої атаки був остаточно зіпсований. Стало зрозуміло, що те, що було — це лише початок і далі буде.
Як і на початку штурму, раптом запанувала умовна тиша. На міномети ми вже перестали звертати увагу. Пролунав вибух на 11-й лінії, почалась тріскотня автоматів. Ми вже знали, що це знову зірвали паркан і зараз будуть бігти вороги. Так і сталось. На цей раз дими були щільніше, дистанція, яку вони минали, перебігаючи вулицю, була менше, також це була освітлена Сонцем сторона дороги, тож силуети ворогів були менш чіткі. Але ми продовжували працювати, не дивлячись ні на що. Дими вони швидко використали але перетинати вулицю почали вже повзучі, прикриваючись сміттям, що нападало з дерев і з будинків, а також біо-сміттям, яке не добігло до укриття. Ми це зрозуміли, коли один товстун зарано піднявся, і це була його остання помилка. Але як би там не було, вони все одно перейшли 11-ту лінію. Чотири стрілка, озброєні автоматами, не зможуть втримати штурмовий загін навіть в теорії. Кількість ворогів перевищувала наші вогневі можливості. Один я за цей день прицільно стріляв по більш ніж ста біо-мішеням. Скільки взагалі там було ворогів — важко сказати. Тож, врешті решт, вони зайшли в будинок “Комфорт Лайф”, що був напроти нашого окопу, піднялись на верхні поверхи і щільно накрили нас зверху так, що голови не підняти. Наша тактична перевага на цьому закінчилась.
Було близько 12-ти годин дня. Ворог продовжував тиснути з 11-ї лінії, а враховуючи його домінуючу позицію на будинку навпроти, ймовірність утримати позицію була драматично мала. Щільність вогню ворога була дуже сильною. Добре, що тягав з собою “трубу розвідника”. Зараз вона стала дуже у нагоді. Я спостерігав у “трубу розвідника” і коли вороги наближались до окопу стріляв по ним. Це максимум на що в мене хватало сил. На той час я хворів ковідом, з пневмонією, як й майже усі ми. Плюс класична контузія. Тож, я тільки но й робив, що спостерігав і стріляв коли треба було. По між цими заняттями чув як Прапор дізнавався про обстановку по рації та доповідав про наші дії, з чого розумів, що справи наші кепські. Лівий фланг мовчить, скоріше за всього його вже немає, позаду теж тиша. Єдине, що надавало впевненість, що на правому фланзі точився бій. Тобто, ми були не в оточенні. Побратими зайняли позиції вдовж Гостомельського шосе аж до “Бджілки” в сторону “Липок” і тримали ворогів, не даючи відрізати нас. Дякуючи богам, ми тримались, хоча пильнувати треба було як в сторону 11-ї лінії, так і в сторону Бучі, плюс не відомо, що було позаду. Що до мене — мені на той момент було не до стратегії. Потвори лізли з усіх боків і треба було швиденько їх відбивати та перезаряджатись.
Відчуття провини — це невід’ємна складова проживання втрати. Ще довго це відчуття супроводжувало мене. Нам на допомогу прийшла група під командуванням Монгола. Метро, Монгол, його син Кіто і ВіВі прийшли до нас з правого флангу прямо по відкритій місцині, не зважаючи на шквальний вогонь ворога. Монгол, заскочивши в окоп повернувся до нас з Льовою і з щирою посмішкою сказав: “Що, хлопчики, страшно вам тут?”. ВіВі, всівся на бруствер з правої сторони окопу, чи то тому, що в окопі вже не було місця, чи то тому, що у цих хлопців зі СМУ функція самозбереження відсутня взагалі, та гукнув мене. “Кліщ, дивись, оце називається дими”, сказав ВіВі крізь посмішку “до вух”, і показав штуки три-чотири китайські димовухи. “Береш, кидаєш, і тікаєш….”… Його монолог перервав щільний прицільний вогонь ворога прямо по нашому окопу. Скільки їх там стріляло на той момент не відомо, але це був металевий шквал. Я присів, повернувся в сторону звідки стріляють, висунув з окопу автомат і висадив магазин “у тому напрямку”. Ворожий вогонь припинився. ВіВі та Льова, що були справа від мене, були цілі. Я повернувся в сторону Монгола і побачив, як він падає. Кіто і Прапор почали надавати Монголу допомогу аж раптом ворожий вогонь відновився. Вороги перезарядились і знову почали вести вогонь по нашій позиції зверху з “Комфорт Лайфу” і ще один підповз ближче до окопу. Один магазин я вистріляв “у тому напрямку”, перезарядився і другий вже прицільно по позиції цього “повзуна”. Більше він нас не турбував, чого не скажеш про снайпера, який постійно стріляв по нам з верхнього поверху “Комфорт Лайфу” зі зброї, оснащеної глушником.
На турнікеті Кіто було написано 12-25. Він був дуже важкий 300-й. Намагаючись евакуювати Монгола він отримав дуже важкі поранення. В цей час в окопі залишились лише ми з Прапором, якщо не враховувати Монгола, який дивився у небо не моргаючи. Усі інші були поранені та покинули окоп, у якому знаходитись стало вкрай небезпечно. Хто більш — менш в змозі, надавали допомогу тим, хто взагалі був важким, після чого тягнули до вулиці Багірова, потім по Багірова на 10 лінію. Район був схожий на купу будівельного сміття, оскільки жодної цілої хати навколо наших позицій не було, тож тягнути поранених по цьому звалищу було дуже важкою задачею. Я погано пам’ятаю цей відрізок часу, оскільки під час відбиття чергової атаки, прямо перед окопом на асфальт прилетіла міна і зірвалась з таким дзвоном, що я той дзвін ще довго чув, дуже довго, інколи він і зараз з’являється в моїй голові. Прапор, на скільки я зрозумів тоді, був теж контужений, бо координація його рухів була схожа на дуже-дуже п’яного, так само, як і в мене. Але на той час я був під адреналіном і продовжував спостерігати у “трубу розвідника” за ворогом і стріляти, коли бачив ціль.
Мої стосунки з Архангелом Міхаїлом склались задовго до війни, але я довго не розумів, чому мені так везе. Чому начебто хтось оберігає мене, відвертає від мене біду і рятує у здається безвихідних ситуаціях. У 2017 році я почав займатись Рейкі, тож ці стосунки набули системного характеру. В той момент, 21 березня 2022 року, ці стосунки були дуже близькі. Я відчув, що треба негайно покинути позицію. Це була не думка, а якась чітка вказівка. Я сказав Прапору, що треба негайно вшиватись звідси. Можливо я це зробив таким тоном, що він навіть нічого не сказав, лише запитав “коли?”. Я сказав, що прямо зараз, “на раз — два — три”. Тут закінчилась чергова атака ворога, і поки вони перезаряджались, я подивився на Прапора, що він готовий, крикнув “раз — два — три” і вискочив з окопу, “кулею” добіг до дальнього кута хати, що стояла за окопом, і повернувся в сторону окопу… Прапор трохи затримався, коли вискакував з окопу, оскільки зачепився за маскувальну сітку рюкзаком, але швидко скинув рюкзак і вже був на куту хати, що був ближче до окопу. Я таке бачив лише у бойовиках з 90-х. В нього за спиною зірвалась міна. Це був спалах вогню і диму, як у кіно… На той момент я думав, що міна прилетіла у окоп, оскільки Прапор продовжував бігти, та й я цілий залишився. Лише потім, коли ми обстежували цю позицію, побачили, що міна вдарила не в окоп, а в бруствер поруч з ним. Тож чому живі Прапор і я — для мене є лише одне пояснення, яке пов’язане з Архангелом Міхаїлом.
Було більше 16-ти годин, коли ми з Прапором вискочили з нашого окопу. Район СМУ за цей час змінився так, що впізнати його було не реально. Це був суцільне звалище. Ті шляхи, якими ми заходили на позицію були завалені, тож коли ми з Прапором забігли за ту хату, ми зупинились і не знали як нам подолати ці перешкоди. Аж раптом я почув, як мене зве ВіВі. Він і ще якісь боєць з підрозділу Латиша стояли в руїнах сусідньої хати і звали нас за собою. Тепер я зрозумів хто тримав наш правий фланг. Ми з Прапором побігли за ними. Ну як побігли… Бігти я не міг, сил не було, повільно так собі просувався. Дійшов до Багірова, і по Багірова потихеньку чепчекував до 10-ї лінії. Вороги, що були на “Комфорт Лайфі”, побачили наше пересування і відкрили вогонь з автоматів та підствольників. Я просто йшов. Я розумів, що якщо я ляжу, то вже не встану. Бігти не міг. Добре що йшов. Поруч свистіли кулі, зривались ВОГ-и, а мені було байдуже на все це. Просто йшов. Так і дійшов до кінця Багірова, де мені хтось з наших вказав куди треба йти далі. Так я дістався на місце, де зібрались усі, хто той час боронив Караван-Гала. Нас залишилось тоді менше 30 чоловік.
Почало вечоріти. Замість того, щоб добити нас, і по суті захопити Ірпінь, нападники почали лазити по “Липкам” і мародерити. Нам повезло мати таких ворогів. Це нас врятувало. Наскільки мені відомо, то ці мародери не довезли крадене майно, оскільки цей підрозділ було розбито, трохи згодом, коли вони колоною повертались до дому. Але це все було потім. На той момент вони з азартом трощили двері та тягали побутову техніку.
У богів немає рук, крім наших. Не знаю яким дивом, звідки він взагалі тут взявся, але приїхав Діма “Єсенін” на Газелі з відірваною дверкою, завантажив поранених і повіз їх на Водоканал. Я відчув, що сил в мене зовсім немає, перед очима сірий туман, в голові церковний дзвін грає, і т.і. Тож, коли Діма приїхав вдруге, я віддав свій бк парням, що вирішили залишитись на запасних позиціях, заліз в ту Газель і через декілька хвилин був біля Будинку письменників, де доєднався до поранених зі свого підрозділу. Усі були виснажені, швидко стемніло, тож, щоб не попасти під “френдлі фаєр”, повертаючись додому, ми заночували в Будинку письменників. Так закінчився один з самих довгих днів мого життя.