Епізод 2 АТО
01 травня 2014 року. Відпочиваю на дачі з родиною. На передодні замаринував м’ясо на шашлики, а зараз готую вугілля. Вже скоро буде кульмінація. Раптом, дзвонить кум. “Ти де?”. Я кажу, що в Одесі, на дачі. Він каже, що теж в Одесі. Я веселим голосом йому: “Приїжджай, як раз шашлики будуть готові.” А він каже: “Ні, ти приїжджай. Бери зброю та їдь до нас, бо тут більше двохсот спецпризначенців зі сторони Молдови зайшли. А у нас людей не хватає. Тож, скоріше приєднуйся…”… В мене тоді був карабін Мосіна і 7 мисливських набоїв). Ці спецпризначенці були ті самі персонажі, з якими ми вже зустрічались в Криму. Накивали п’ятами як тільки зрозуміли, що буде боєзіткнення. Дуже правильне рішення було, бо ми тоді були дужі люті після Майдану, і бойовий розрахунок був тоді не на їхню користь. Тож бою не було. А самий успішний бій той, що не відбувся. Так і має бути. Все начебто склалось добре, але після цього випадку я заспокоїтись не зміг. Так я і став добровольцем АТО.
Добровольців у 2014 році не любив ніхто, крім простих українців, які вірили, що тільки ми зможемо змінити життя на краще. Наші військові, ні тим більше сепари з росіянами, нас не любили. Наші нам докоряли, що ми, “воїни Світла”, на Майдані наскакались, тепер війна із-за нас. Сепари зрозуміло чому не любили. Але основна небезпека для нас виходила зі штабу АТО. З управлінням тоді була проблема. Тому, “Київ-2” опинявся в усяких стрьомних місцях і тільки завдяки правильному командиру пройшов через ті епізоди без значних втрат. В Чорнухіно, під Дебальцево, загинув 17-й, Сергій Подгорний. У моїй пам’яті ті часи залишаться як одні з найяскравіших в моєму житті. Неймовірно веселий, життєрадісний, яскравий колектив. Добровольчий батальйон — це неймовірно цікавий досвід. Але все колись закінчується. Вольності, які собі дозволяли добровольці, не усім подобались, чи не подобались усім, бо почалось “перемир’я”, а ми як раз отримали важку зброю, підібрали гармати, і постійно шукали можливість завдати ударів по ворогу. Тож, доля підрозділу, а можливо і усього добровольчого руху, була вирішена не на нашу користь.
Під кінець 2014-го, крива Долі нашого батальйону привела нас на блокпост “Бугас”, під Волновахою, в сторону Донецька. Там, біля дороги ми організували ППД. Спочатку було достатньо цікаво. Я на той момент мав два дрони. У нас було дві “Рапіри”. І ми чхати хотіли на “перемир’я”, яке по суті було “в одну сторону” і виключно “на папері”. Тоді у нас були бойові виходи, патрулювання, оборона блокпосту і фільтрація. Ще ми виконували обов’язки поліції, бо місцева поліція на той час не могла повноцінно працювати. А ми брались за любу роботу.
Потім, почалась люта зима. До мінус 30-ти. В середньому мінус 10 – 15. Тож швидко усі позамерзали, почались хвороби. Людей стало не хватати, а на заміну ніхто не поспішав. За якийсь час ми перетворились на “зомбі”, які спали на ходу і вже не хотіли ніяких пригод. Це виснаженість. В мене почались важкі хвороби, розсипались зуби, застудив усе, що можна. Не знаю, як би склалась доля, якби не випадок, що трапився 13 січня 2015 року. Тоді, під час обстрілу нашого блокпосту, снаряд “Граду” впав поруч з автобусом “Донецьк — Златоустівка”, і загинуло 15 цивільних. В цей день я був черговим блокпосту… Тоді до нашого блокпосту було привернуто багато уваги і через деякий час нас нарешті змінили.
Я їхав у бусі до Києва. ПТСР — це дуже паскудна штука, особливо коли не знаєш, що це таке. Якби я тоді знав з чим маю справу — можливо все склалось по іншому в житті. На той момент я цього не знав. Гадав, що помру по дорозі. Але від ПТСР ще ніхто не помер. Тож, по приїзду почав відновлювати здоров’я. Добровольчі батальйони врешті решт розформували і об’єднали усіх, хто забажає, в полк поліції особливого призначення “Київ”. Багато хто звільнився, а я залишився за багатьох причин. І пропрацював там до грудня 2016 року. Стан речей, який існував на той час, ймовірно влаштовував усе вище керівництво, оскільки війна залишилась лише для нас — простих виконавців. Українська “політична еліта” продовжила своє звичне життя, забувши про свої прямі обов’язки. “Система” її надійно захищала. Я тоді був начальником чергової частини полку. Це без вихідних, завантажений вдень і вночі, а зарплата — мінімалка. Тож врешті решт дружина попросила розлучення, а я написав заяву про звільнення і завалився в глибоку депресію. Новий рік 2016 — 2017 я зустрів у реабілітаційному центрі. Кажуть, як Новий рік зустрінеш — так і проведеш. Правильно кажуть. Так і сталось.